У неділю Соціал-демократична партія (СДПН) Олафа Шольца святкувала перемогу на місцевих виборах у східній німецькій землі Бранденбург.

Попри те, що цей регіон вважається оплотом соціал-демократів, цього разу перемога була далеко не очікуваною.

Відрив від ультраправої “Альтернативи для Німеччини” (“АдН”), що прийшла другою, соціал-демократам вдалося скоротити тільки в останні тижні, що зрештою призвело до крихкої переваги СДПН (30,9%) над “АдН” (29,2%) на 1,7 відсоткового пункту.

Успіх у Бранденбурзі мав би принести полегшення канцлеру Німеччини. Те, чи зможе його партія уникнути катастрофи й втримати регіон, вважали вкрай важливим для подальшої стійкості урядової коаліції і політичного майбутнього Олафа Шольца.

Але ні перемога його партії, ні тимчасове заспокоєння не стали однозначними для канцлера.

Більшість спостерігачів за бранденбурзькими виборами зійшлися на думці, що СДПН вдалося забезпечити свій успіх передусім завдяки популярності місцевого прем’єр-міністра Дітмара Войдке, дистанціюванню останнього від канцлера та страху виборців перед приходом до влади “АдН”.

Інший критичний момент: хоча у регіоні вдалося не допустити перемоги проросійських ультраправих, СДПН, схоже, доведеться співпрацювати з іншою проросійською партією – ліворадикальним “Альянсом Сари Вагенкнехт” (BSW), що прийшов третім лише через дев’ять місяців після створення.

Консерватори від ХДС посіли тільки четверте, останнє місце, а менші партії, що входять до коаліції на національному рівні, – “Зелені” та вільні демократи – до бранденбурзького ландтагу взагалі не пройшли.

Із завершенням виборів у Бранденбурзі, а також у Саксонії та Тюрингії, що пройшли на початку вересня, у Німеччині фактично стартує кампанія виборів-2025, у яку керівна коаліція в Берліні заходить у передсмертному стані, а прихильні до Росії ліво− і праворадикали – з посиленими позиціями.

Для нас же важливо те, що останні не лише матимуть більший вплив на політику у трьох східних регіонах, а й формуватимуть настрої загальнонаціональної кампанії, у тому числі стосовно підтримки України.

Перемога без Шольца

Для соціал-демократів Бранденбург – непересічний регіон. Це єдина земля на сході країни, яку з 1990 року вони безперервно очолювали. А ще саме у цій землі, в Потсдамі під Берліном, живе канцлер Олаф Шольц із дружиною.

Коли соціал-демократи святкували перемогу, Шольц був за 6 тисяч кілометрів від дому, у Нью-Йорку. Приблизно так само далеко він тримався й від виборчої кампанії, незважаючи на те, що живе у Потсдамі.

Увесь Бранденбург був обвішаний плакатами із зображенням Дітмара Войдке, що пропрацював на посаді очільника земельного уряду 11 років, у тому числі з жартівливими написами на кшталт “Якщо лисина – то Войдке”.

Шольца не було видно ні у агітації, ні на публічних заходах. І невипадково.

Войдке вирішив максимально відсторонитися від непопулярного глави уряду, вважаючи, чи рішення урядової коаліції та фігура Шольца тягнуть партію на дно. І як виглядає, не прогадав.

65% усіх жителів Бранденбурга вважали Войдке хорошим регіональним прем’єром, а 50% заявляли, що переобрали б його главою уряду на гіпотетичних прямих виборах, тоді як головні кандидати від ХДС і “АдН” отримали би лише по 9%.

Водночас 74% виборців СДПН у Бранденбурзі кажуть, що коаліція у Берліні через суперечки практично недієздатна, а 61% – що Шольц не відповідає лідерським зобов’язанням.

Войдке намагався здобути голоси, переконуючи виборців у хороших економічних кроках регіонального уряду.

Наприклад, вказував на отримання згоди Tesla відкрити свій перший величезний завод у Бранденбурзі, де працевлаштовані 12 тисяч людей. Натомість рішення коаліції в Берліні заборонити імпорт російської нафти через повномасштабне вторгнення Росії в Україну вплинуло на нафтопереробний завод PCK Schwedt, що був змушений шукати нових постачальників.

Іншим важливим фактором перемоги СДПН називають страх місцевих виборців допустити ультраправих до влади. На ньому, до речі, Дітмар Войдке й зіграв, поставивши ультиматум: або я, або “АдН”. Він поставив на карту все та пообіцяв піти з посади лідера СДПН у Бранденбурзі, якщо “Альтернатива для Німеччини” виграє.

Вважають, що завдяки цій стратегії він і досягнув успіху. Опитування з початку 2023 року віддавали перемогу “АдН” і тільки результат голосування перетасував таблицю переможців.

Виборців вдалося мобілізувати, і явка була рекордною (майже 73%), при цьому 75% виборців СДПН в опитуванні Infratest Dimap заявили, що сприймають соціал-демократів критично, але проголосували за них, бо не хочуть посилення “АдН”.

Від цієї стратегії, утім, постраждали менші партії, в яких соціал-демократи “висмоктали” підтримку. “Зелені” та вільні демократи не подолали виборчий бар’єр, а консерватори ХДС залишились розчарованими з усього 12,1% підтримки.

Тепер на соціал-демократів чекає непростий і навіть малоприємний етап формування коаліції.

Союз із “друзями Путіна”

Результат голосування різко обмежив можливості альянсів для соціал-демократів.

Союз із “АдН” у Войдке категорично відкидають. Між тим ультраправі будуть не просто в опозиції. Вони отримали так звану блокуючу меншість мандатів та зможуть блокувати важливі рішення – наприклад, зміни до конституції землі або призначення суддів конституційного суду.

Та повернемось до коаліційних варіантів. Можливими залишаються два сценарії: з ХДС та з BSW або тільки з BSW.

Коаліція тільки СДПН і ХДС неможлива, оскільки для неї партіям не вистачає одного мандата.

Перший, трипартійний варіант коаліції вважається малореальним, оскільки християнські демократи вже заявили, що виборці не дали партії мандата для входження в уряд, тому ХДС готова працювати у парламентській опозиції. Утім, партія все ж готова взяти участь у попередніх переговорах про формування уряду, та, знову ж таки, шанси на її входження до коаліції не здаються великими.

Найбільш імовірний сценарій – і це погана новина – що бранденбурзька СДПН почне переговори з проросійськими ліворадикалами Сари Вагенкнехт, які виступають проти підтримки України зброєю і за “мир” з РФ на путінських умовах.

Дітмар Войдке, оцінюючи перспективи майбутнього союзу, сказав, що політичної стабільності буде досягти нелегко. А генеральний секретар СДПН у Берліні Кевін Кюнерт заявив, що дуже мало знає про регіональну політичну стратегію BSW, натомість, якщо почнуться переговори, то він очікує на відкриття “скриньки Пандори”.

Ще до місцевих виборів у трьох східних землях лідерка партії Сара Вагенкнехт висунула умовою для майбутніх коаліцій у місцевих парламентах проросійську позицію щодо України – при тому, що компетенції регіональних урядів ніяк не пов’язані із зовнішньою політикою, яку проводить федеральний уряд.

Співлідерка BSW Аміра Мохаммед Алі підтвердила проросійський ультиматум для можливої коаліції. Вона заявила, що новий уряд у Потсдамі повинен буде висловитися на користь мирних переговорів із Росією і проти розміщення нової американської зброї, зокрема ракет “Томагавк”, у Німеччині, яке нещодавно підтримав уряд у Берліні.

“Ми вважаємо, що уряд землі повинен висловитися через Бундесрат за більш мирну зовнішню політику, а також проти розміщення ракет середньої дальності”, – заявила Мохаммед Алі.

Тепер питання у тому, чи піде СДПН на зовнішньополітичні поступки “друзям Путіна”.

На федеральному рівні у партії заявили, що не давали ніяких вказівок місцевому осередку щодо формування коаліцій. А Дітмар Войдке каже, що партія BSW змішує федеральні та земельні питання.

“У землі Бранденбург немає ні власного міністерства закордонних справ, ні власного міністерства оборони”, – натякнув Войдке на те, що рішення щодо зовнішньої політики повинні опинитись поза межами коаліційних обговорень.

Зрештою, оглядачі прогнозують, що СДПН та BSW мали б дійти згоди щодо важливих місцевих питань – особливо з огляду на те, що лідер бранденбурзького BSW Роберт Крумбах протягом понад 40 років був членом Соціал-демократичної партії і лише цього року приєднався до “Альянсу Вагенкнехт”.

Проблеми у Шольца

Як уже йшлося вище, бранденбурзька перемога не стала великим полегшенням для Шольца.

Навпаки, вона показала, що соціал-демократи здатні пришвидшеними темпами наростити підтримку, якщо тримають дистанцію від канцлера. Тож майже гарантовано на главу уряду далі чекають турбулентні часи – потрібно переконати однопартійців, що він здатний привести партію до перемоги восени наступного року.

Зробити це йому потрібно буде в умовах, коли його урядова коаліція продовжує пробивати рейтингове дно. Нещодавнє опитування показало, що тільки 3% німців хотіли б знову побачити при владі коаліцію СДПН, вільних демократів та “Зелених”.

А сам Шольц залишається найнепопулярнішим канцлером з часів возз’єднання Німеччини.

У лавах соціал-демократів вже тривалий час лунають голоси, чи не замінити на наступних виборах Шольца на більш популярного міністра оборони Бориса Пісторіуса. Чи вдалося переможним результатом у Бранденбурзі заспокоїти занепокоєних, наразі відповісти важко.

Турбулентність відчуватиметься не тільки у власній партії Шольца, а й у коаліції. Вільні демократи, які не набрали і одного відсотка у Бранденбурзі, борються за виживання та проходження до наступного федерального парламенту. В партії лунають заклики розірвати зв’язки з ослабленою коаліцією, хоча партійний лідер Крістіан Лінднер наразі обмежується тільки натяками на вихід та висуває умови до коаліційних партнерів, задоволення яких вимагає до середини грудня. А попереду ще ухвалення бюджету в Бундестазі, в якому ключовим для нас є питання військової підтримки.

І нарешті, Шольц не зможе ігнорувати зростаючу симпатію виборців до “Альтернативи для Німеччини” та BSW, які вже отримали більшу роль у трьох східних землях і націлюються на те ж на федеральному рівні. Шольц уже запровадив контроль на кордонах Німеччини, аби відреагувати на занепокоєння виборців двох радикальних партій міграційною політикою.

Наскільки він готовий коригувати свій курс далі і чи не зачепить ця корекція курсу підтримку України?

Останні проблеми з фінансуванням допомоги України під час бюджетних обговорень показали, що це не виключено.

Чи не почуємо ми ближчим часом від Шольца більше закликів до миру між Україною та Росією? Або й до територіальних поступок чи інших неприємних Києву компромісів?

Виборча кампанія, що починається у Німеччині, дасть відповіді на ці питання, а “ЄвроПравда” стежитиме за нею.

Автор: Христина Бондарєва,

журналістка “Європейської правди”

Source: Європейська правда

У Володимира Зеленського навряд чи були ілюзії щодо того, яким складним буде його нинішній візит до США.

Завершальна фаза, можливо, найбільш драматичної з 1968 року президентської кампанії у США. Підігрітий максимально інтерес до анонсованого Плану перемоги, який президент України пообіцяв представити не тільки президенту США, а й обом кандидатам.

І паралельно – потреба вирішити цілий перелік нагальних та водночас чутливих питань ще з нинішньою адміністрацією.

Однак навряд чи глава держави особисто чи хтось з його команди міг уявити,

що поїздка президента України до США стане візитом в американське передвиборче пекло.

Ситуацією, коли український президент буде фактично звинувачений чільними представниками Республіканської партії в підігруванні виборчій кампанії кандидата від Демократичної партії, а спікер Конгресу письмово вимагатиме від Зеленського негайного звільнення посла України.

Адже це щось абсолютно безпрецедентне в українсько-американських відносинах.

Залучення поза бажанням

Парадоксальність ситуації полягає у тому, що і Зеленський, й інші представники української влади часом навіть занадто показово демонстрували рівновіддаленість від обох таборів кандидатів, без жестів симпатії жодному з них.

“Кого обере американський народ, з тим і будемо працювати”, – приблизно так звучала позиція України у відповідь на всі питання з цього приводу.

Ба більше, на відміну від деяких міжнародних партнерів України, Зеленський якраз і не був помічений у драматизації можливого повернення Дональда Трампа в Білий дім. Його аж ніяк не можна зарахувати ні до політичного фан-клубу Демократичної партії, ні, тим більше, нині чинного президента США, відносини з яким у президента України відверто не склалися..

Так само довгий час не складалися відносини з віцепрезиденткою Камалою Гарріс, яка протягом більшості із семи зустрічей з українським президентом виступала в основному в ролі ретранслятора тривожних повідомлень від президента США і демонструвала радше протокольну підтримку України, а не щире зацікавлення в її перемозі.

Справжній діалог із Гарріс почав вибудовуватися лише під час її візиту на Саміт миру у Швейцарії.

Понад те, є підстави стверджувати, що з наростанням розчарування нинішньою, багато в чому паралізованою страхом адміністрацією США страшилки щодо повернення Трампа, котрі озвучували й продовжують озвучувати закордонні співрозмовники української влади – як з лав Демократичної партії, так і з окремих європейських країн, – здатні більше викликати роздратування в українських високих кабінетах, аніж справді налякати.

“Як ви взагалі можете так спокійно ставитися до ідеї повернення Трампа в Білий дім?” – не раз доводилось чути від закордонних дипломатів та експертів.

На момент візиту Зеленського до США в американському дискурсі сформувалось уявлення, що перемога Гарріс – це добре для України, погано для Ізраїлю, перемога Трампа – це добре для Ізраїлю, погано для України.

Під час візиту Зеленського стало очевидно, що в частині України віцепрезидентка США намагається лише посилити це сприйняття, використовуючи контраст у риториці щодо України між нею і Трампом як доказ того, що лише її президентство здатне забезпечити подальшу підтримку України.

Найцікавішим – і, можливо, найсумнішим для України – в цій історії є те, що чимало чільних представників адміністрації дійсно переконані, що вони роблять для України максимум можливого, а стратегія Джо Байдена настільки ефективна, що все, що потрібно Камалі Гарріс у разі обрання – це з гордістю її продовжувати.

Вони дійсно вважають, що перемогою є вже сам факт, що Україна третій рік поспіль здатна продовжувати боротьбу (“Ukraine is still free”), і саме лідерство Білого дому та президента Байдена забезпечило підтримку цій боротьбі.

А якщо Україна чи її друзі вважають не так, то проблема у їхньому вмінні бути вдячними, а не у результатах роботи адміністрації на українському напрямку.

Візит за інших передвиборчих розкладів

Однак повернімося до контексту візиту.

Майже бездоганно пройшовши по тонкому політичному льоду під час візиту до Вашингтона у липні, Володимир Зеленський був впевнений, що йому вдасться зробити це і цього разу.

Зрештою, дійсно вдалося, але спочатку довелося зіштовхнутись з новою політичною реальністю, в якій кандидатами в президенти вже є не Трамп і Байден, як було під час його попереднього візиту до США, а Трамп і Гарріс.

У першій реальності Трамп впевнено позиціонував себе за п’ять хвилин президентом і не особливо переймався заявами та загалом візитами міжнародних лідерів. У другій – він почувається вразливим, відчуває, що з’явився ризик програти.

Складається враження, що Трамп досі не може змиритися з тим, що Байден більше не його опонент. Відтак він місцями панікує, зривається, бʼє по Україні як по одній зі своїх улюблених мішеней ще з виборчої кампанії 2016 року, коли нас так само звинувачували у втручанні в американські вибори на користь кандидатки від Демократичної партії Гілларі Клінтон.

Є підстави вважати, що десь з того часу Україна почала сприйматися Трампом як улюблене дитя демократів та стала своєрідним політичним прокляттям для нього самого.

Це відчуття лише посилилося у 2019-2020 роках, коли телефонна розмова саме з президентом України стала тригером процесу, котрий переріс у першу спробу імпічменту 45-го президента.

Однак є дві дуже серйозні відмінності зі звинуваченнями України у втручанні в вибори в 2016 та в 2020 роках і зараз.

По-перше, тоді окремі відомі громадяни України дійсно дали підстави говорити про спроби вплинути на виборчий процес, надаючи чи обіцяючи командам кандидатів певні компрометуючі матеріали на чільних представників кампанії Трампа вісім років тому, і на членів сім’ї Байдена чотири роки тому.

Натомість зараз Україна не давала навіть мінімальних підстав для звинувачень у втручанні у вибори.

По-друге, станом на 2016 рік (з яким у ці дні виникає стійке дежавю і досвід якого мали врахувати в українській делегації, готуючи нинішній візит) підтримка США не була настільки критичною.

Як не була настільки критичною потреба у взаємодії з президентом США, що добуває останні тижні на посаді.

Тут така потреба залишається до завершення каденції Байдена, бо у розпал гарячої фази повномасштабної війни ми не маємо розкоші чекати на вибори, інавгурацію та формування нового уряду, як це роблять багато інших країнах світу, аби вирішити нагальні питання.

Під час нинішнього візиту Зеленський мав одночасно подбати про те, як вписати український порядок денний у передвиборчу американську матрицю, котра, з одного боку, складається з того, наскільки та чи інша міжнародна зустріч та заява кандидатів допоможе їм підвищити шанси на обрання, а з іншого – зводиться до формування спадщини (legacy) нинішнього президента, в якому Україні буде відведене не ключове, але все ж чільне місце.
Володимир Зеленський перебував у США в той момент, коли адміністрація США відчайдушно, місцями метушливо шукала рішень, які б задовольнили обидві потреби – допомогли Камалі Гарріс стати президентом і сприяли посиленню президентської спадщини Джо Байдена.

У Трампа натомість відчайдушно шукали можливостей нівелювати різницю в рейтингах підтримки у ключових swing states, від яких зрештою залежать результати виборів.

Зокрема – чи навіть передусім – у Пенсильванії, котру Зеленський відвідав з благородною метою, очевидно, продемонструвати, як від допомоги Україні виграють конкретні підприємства у США, створюються нові робочі місця.

Завод у рідному місті Байдена – дійсно одне з найбільш показових підприємств у цьому плані в США. Однак для команди Трампа Пенсильванія сьогодні – це виключно про його власне забезпечення робочим місцем в Овальному кабінеті.

Звідси й така реакція на візит.

“Спадщина” Байдена

Не лише виборче тло було суперскладним для візиту українського президента.

Тло щодо формування спадщини Байдена теж не було надто сприятливим.

На момент візиту Зеленського до США в адміністрації панувало переконання, що рішенням, яке могло б одночасно стати основою зовнішньополітичної спадщини Байдена і допомогти Камалі Гарріс з обранням, мало б бути хоча б якесь перемирʼя на Близькому Сході.

Ризикну припустити, що

для Байдена зараз важливіше не допустити ширшої війни на Близькому Сході, аніж подбати про завершення війни в Україні.

І є певні підстави вважати, що насправді цей пріоритет де в чому заважає, а не допомагає імплементації українського порядку денного.

Скажімо, злі язики в дипломатичних колах подейкують, що рішення про удари вглиб Росії західною далекобійною зброєю досі не стало реальністю через американську “вдячність” Москві за “стримування” Ірану в регіоні, а не лише через ядерні страшилки Путіна.

До речі, якщо далекобійні удари не мають сенсу й не спроможні зіграти жодної важливої ролі у війні, як стверджують деякі американські посадовці, то чому Путін особисто погрожує відреагувати застосуванням ядерної зброї саме на це “безсенсовне” рішення?

Новим яскравим промінчиком у контексті спадщини Байдена щодо України став напередодні візиту хіба що початок реальної дискусії про можливе запрошення України до НАТО ще за його каденції у разі виконання Україною певного переліку передумов у контексті реформ.

Дійсно, таке запрошення не просто суттєво посилило б спадщину 46-го президента, воно зробило б її найбільш значущою серед усіх демократичних президентів США в історії незалежної України.

Однак публічно Байден зробив на пресбрифінгу з Зеленським наголос на так званому безпековому компакті, а не на членстві в НАТО. Очевидно, ця дискусія буде продовжена на майбутніх зустрічах з українським президентом.

Адміністрації на сьогодні дуже важливо не дати приводів для посилення і без того активної риторики Дональда Трампа, що політика Байдена щодо російсько-української війни – це безпосереднє втягування США у третю світову війну та ядерне протистояння з РФ.

Попри інший, не український фокус у Вашингтоні, Зеленському вдалося привернути увагу до свого візиту широко розрекламованим Планом перемоги, який він віз презентувати і нинішньому президенту, і двом кандидатам.

Наразі виглядає так, що навіть якби цей план до останнього існував лише у вигляді чека з ресторану, його варто було б завчасно анонсувати, аби не лише привернути увагу до перебування Зеленського в США, а й пожвавити дискусії саме у контексті того, як Україна може виграти війну, а не “заморозити” її “по лінії фронту”, як почали активно пропонувати окремі політики у Вашингтоні та інших столицях світу.

Водночас завдяки цій дискусії ми виявили і кілька вразливих місць у контексті нашого бачення перемоги.

По-перше, це

подальший розрив між вербальним та практичним

з боку демократичної адміністрації.

Незважаючи на публічні заяви – зокрема, з боку Камали Гарріс – щодо підтримки бачення Зеленського в контексті завершення війни, наразі відсутні чіткі ознаки того, що нинішня адміністрація сприйняла план президента України з великим ентузіазмом і готова по пунктах розпочати його виконання.

Є інформація, що найближчими тижнями там детальніше вивчатимуть пропозиції президента України і продовжать їхнє обговорення під час наступної зустрічі лідерів держав у жовтні в Берліні.

Початкове зацікавлення пропозиціями Зеленського і відсутність ентузіазму після ознайомлення з ними може пояснюватись тим, що в адміністрації США очікували швидше побачити план перемир’я, а не план перемоги, виконання якого вони і надалі не вважають реалістичним.

Однак нинішня адміністрація частково сама себе загнала в пастку позицією, що виключно Україна має пропонувати, на яких умовах і яким чином завершувати війну.

Відповідно, вони не можуть ігнорувати українські пропозиції відкрито.

Власне, в цьому – хто має бути ініціатором та автором завершення війни – є чи найбільше розходження між демократами та республіканцями.

Якщо Гарріс слідом за Байденом наголошує, що це має бути Україна, то Трамп чітко дає зрозуміти, що цей процес очолить він особисто і зі своїм власним планом.

Відтак Зеленському дуже важливо продемонструвати на зустрічі з республіканським кандидатом, що український план – це не виклик і тим паче не дипломатичний ляпас плану Трампа.

Це швидше потенційний внесок у його план, який Україна готова обговорювати з ним безпосередньо заради реального миру, а не чергового крихкого перемир’я.

Авторка: Альона Гетьманчук,

директорка Центру “Нова Європа”, старша асоційована аналітикиня Атлантичної ради США

Source: Європейська правда

Чехія є одним із ключових союзників України під час війни.

Однак така допомога стала можливою насамперед через зміну влади у країні, що відбулася наприкінці 2021 року – напередодні початку повномасштабного вторгнення РФ.

Наступні парламентські вибори у Чехії пройдуть трохи більше ніж за рік. І виникає питання, чи збережеться рівень підтримки України у разі повернення до влади колишнього прем’єр-міністра Андрея Бабіша та його партії ANO.

Ймовірність такого сценарію суттєво зросла після місцевих виборів, що відбулися 20-12 вересня.

Одночасно у країні пройшли вибори до Сенату, де обирали третину складу вищої палати парламенту. Втім, ці вибори ще далекі до завершення, тож зосередимося лише на місцевих, на яких опозиційна партія ANO не просто посіла перше місце, але й має шанси отримати посади гейтманів (глав регіонів) у 10 з 13 країв країни.

І це далеко не єдина тривожна тенденція, яку показали місцеві вибори у Чехії.

“Звичайно, ми не повинні сприймати їх (місцеві вибори. – Ред.) як референдум щодо влади”, – стверджує президент Чехії Петр Павел. Проте він визнає, що ці вибори стали “сигналом уряду на майбутні парламентські вибори наступного року, де і на які частини нашої території звернути більше уваги”.

Тож і нам варто детальніше проаналізувати, які сигнали показали ці вибори і які зміни очікуються у дружній до нас країні.

Крок до реваншу

“Карел – це Бог. Те, що він зробив у Середньочеському краї, є неймовірним”, – так експрем’єр та головний тріумфатор виборів Андрей Бабіш схарактеризував керівника виборчої кампанії Карела Гавлічека.

Згадка про Середньочеський край є невипадковою. Особливість місцевих виборів у Чехії полягає в тому, що столиця не голосує разом із регіонами. Це не дозволяє повноцінно переносити результати місцевих виборів на національні – у столиці Бабіш не є дуже популярним, а тому за умови голосування Праги результат ANO, можливо, був би дещо гірший.

А можливо, і ні. І тут показовим є Середньочеський край – регіон, що оточує чеську столицю. Традиційно результати голосування там є подібними до столичних. А тому той факт, що ANO виграла навіть у пристоличному регіоні, може свідчити й про зміну настроїв у столиці.

Також сенсацією стала перемога ANO у Плзеньському краї, який досі вважався форпостом ODS – партії чинного прем’єра Петра Фіали.

Таким чином, спрацювала стратегія Бабіша подати місцеві вибори як вотум недовіри чинному уряду.

Кількість мандатів в органах регіональної влади після цих виборів у ANO зросла більш ніж у півтора раза – зі 178 до 292.

Загалом за ANO на місцевих виборах віддали голоси 34,5% виборців – показник, який на парламентських виборах майже гарантує перемогу та повернення Бабіша до влади.

А отримання опозицією своїх глав адміністрацій у більшості регіонів додатково посилює позиції ANO на виборах наступного року.

Щоправда, оцінюючи нові шанси опозиції на реванш, варто пам’ятати, що, окрім неголосування мешканців Праги, існує ще один фактор, який міг вплинути на результат.

Вибори проходили під час масштабної повені, яка суттєво вдарила по кількох регіонах Чехії. Влада цих регіонів пропонувала перенести голосування, проте центральний уряд вирішив не робити цього.

Як наслідок, явка склала лише 32,9%, що суттєво нижче за попередні голосування. А низька явка частіше грає на руку тим політичним силам, які ставлять на протестні настрої.

“Пірати” йдуть на дно

На відміну від ANO, партії, що входять до нинішньої коаліції, не змогли похвалитися успіхом.

Проте найбільш шокуючим став провал “Піратів”. Партія, що мала 91 мандат у регіональних органах влади, тепер матиме лише три. А відсоток виборців, що проголосували за “Піратів”, склав жалюгідні 3,5%.

Такий результат ставить під сумнів здатність партії потрапити до парламенту після виборів 2025 року.

Керівництво політсили оперативно відреагувало на цей сигнал від виборців – вже оголошено, що у відставку подає весь її керівний склад.

Також не виключено, що у партії підуть на більш різкі кроки, аж до виходу з коаліції.

Такий крок не позбавить коаліцію більшості у парламенті – через помилки у передвиборчій стратегії на виборах 2021 року, через які “Пірати”, які мали досить високий рейтинг, отримали лише чотири мандати.

Проте можливий вихід “Піратів” із коаліції означатиме заміну очільника Міністерства закордонних справ – зараз цю посаду обіймає кандидат від “Піратів” Ян Ліпавський.

Щоправда, в такому разі, швидше за все, і наступний глава МЗС Чехії продовжить курс, дружній до України. Тим більше, що за неписаними правилами чеської політики посада міністра закордонних справ входить до квоти найменшої коаліційної партії.

Тож за умови виходу “Піратів” з коаліції ця посада має відійти до квоти партії TOP-09 – однієї з найбільш проукраїнських у чеському політикумі.

Натомість головний ризик від провалу “Піратів” полягає у тому, що на виборах 2025 року партії коаліції більше не матимуть більшості.

І це також суттєво збільшує ймовірність реваншу Бабіша.

З партій, що входять до коаліції, збільшила кількість мандатів тільки ODS (про це мова піде нижче). Натомість інші партії лише послабили свої позиції, хоч і не так критично, як “Пірати”.

Звичайно, у нинішньої коаліції є в запасі ще рік, щоб виправити ситуацію. Проте наразі виглядає так, що єдиний сценарій, за якого коаліція збереже більшість – це якщо на наступних виборах до парламенту не пройдуть ані ультраправі (партія SPD Томіо Окамури), ані комуністи.

За такого сценарію перерозподіл мандатів тих партій, що не подолають прохідний бар’єр, може стати рятівним для коаліції.

Однак, як показали місцеві вибори, особливо розраховувати на такий сценарій не варто.

Повернення комуністів

Ще один тривожний сигнал нинішніх виборів – умовний успіх блоку Stačilo! (в перекладі з чеської – “Досить!”), а точніше, чеських комуністів.

Варто нагадати, що Чехія виявилася останньою країною регіону, де комуністи зберігали присутність у парламенті.

Лише на виборах 2021 року вони вперше не подолали виборчий бар’єр. І, як тоді вважали, назавжди покинули парламент.

Проте цьогорічні вибори показали їхнє повернення. Коаліція лівих партій, в яких комуністи були головною силою, здобула 32 мандати. Це друге після ANO покращення партійних показників, що є дуже непоганим (для комуністів, але не для нас) результатом. І тепер комуністи та їхні союзники можуть всерйоз розраховувати на повернення до парламенту після виборів 2025 року.

Рецепт відродження комуністів полягає не лише у ребрендингу.

Нова лідерка партії Катержина Конечна фактично копіює стратегію німецької політикині Сари Вагенкнехт – якомога більше популізму, критики ЄС та США та, звичайно, закликів припинити підтримку України.

На користь комуністам йдуть і скандали. Останній стався зовсім нещодавно – вже після завершення голосування “байкери у футболках із портретами Вацлава Гавела” (це офіційні дані празької поліції) атакували штаб комуністів, закидавши його балончиками з кольоровим димом.

Успіхи Stačilo! виглядають особливо тривожними, зважаючи на те, що за найгіршого сценарію саме ця політсила може стати коаліційним партнером для ANO. Нагадаємо, що за такого розкладу саме комуністи можуть отримати посаду глави МЗС, що для Києва взагалі виглядає як катастрофа.

Варто зазначити, що досі жодна з чеських партій не створювала коаліції з комуністами – занадто токсичним виглядає такий партнер. Однак цього разу формально ж може йтися про альянс не з комуністами, а з блоком лівих партій, куди комуністи входять….

Щоправда, більш імовірним вважається інший формат коаліції, про який також варто розповісти.

Перемога з нюансами

Для партії чинного прем’єра Петра Фіали результати цих місцевих виборів не можна назвати провалом. Навіть навпаки – попри те, що партія ODS втратила один мандат, виступаючи у складі коаліцій, вона збільшила свою присутність у регіональних органах на сім мандатів.

Також партія зберігає лідерство у двох краях: Південночеському та Південноморавському.

Проте особисто для прем’єра Петра Фіали цей результат однозначно став поразкою. Річ у тім, що найбільшого успіху ODS добилася у Південночеському краї, де кампанією керував давній опонент Фіали Мартін Куба.

Варто зазначити, що за керівництва Фіали ODS далеко відійшла від іміджу “м’яких євроскептиків”. Куба натомість пропонує повернутися до такої політики, критикуючи Фіалу в тому числі й за надмірну (на його думку) військову підтримку України.

В цьому Куба та його крило є досить подібними до Бабіша.

І це дає підстави прогнозувати, що у разі поразки ODS на виборах 2025 року саме Куба може замінити Фіалу на посаді голови партії.

А після цього – піти на створення коаліції з ANO.

Наостанок – кілька слів про ризики для України у разі повернення на посаду прем’єра Андрея Бабіша.

Швидше за все, він не стане ані “другим Орбаном”, ані навіть “другим Фіцо”. Завдяки замовленням для України чеська оборонна галузь показує найкращі показники зростання по економіці. Тож жоден прем’єр не стане “стріляти собі в ногу”, скасовуючи контракти з Україною.

При цьому, на відміну від Роберта Фіцо, Андрей Бабіш є бізнесменом, чиї компанії залежать від допомоги ЄС. І це ще один фактор, який унеможливлює радикальний розворот Праги.

Однак їхня перемога посилить голоси в ЄС тих, хто вимагає якнайшвидшого завершення війни, нехай навіть ціною поступок України.

А тому вибори, що відбулися у Чехії, стали вкрай тривожним сигналом для Києва.

Автор: Юрій Панченко,

редактор “Європейської правди”

Source: Європейська правда

17 вересня президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн представила у Європарламенті новий склад Єврокомісії та розподіл портфелів між єврокомісарами. Ці політики – по одному від кожної держави ЄС – наступні п’ять років, у разі затвердження, виконуватимуть роль “профільних міністрів” Європейського Союзу.

Цьому передували тижні закулісних переговорів, під час яких до медіа потрапила схема очікуваного розподілу портфелів, і майже усі її пункти підтвердилися.

Чи не єдиний виняток – комісар, відповідальний за Україну та майбутнє розширення ЄС. Абсолютно несподівано цю посаду отримала словенська кандидатка Марта Кос, яка з’явилася у списку в останній момент і на час презентації нового складу ЄК ще навіть не пройшла всю процедуру затвердження вдома, у Словенії.

Чи є ця зміна позитивною для України? На перший погляд, ні.

По-перше, перед тим головним претендентом на “український портфель” називали латвійця Валдіса Домбровскіса, який вже багато років послідовно підтримував нашу державу у Брюсселі.

По-друге, у 2022 році від Марти Кос лунали дружні до РФ заяви, які навіть зараз неприємно читати; через них словенська опозиція тепер називає Кос “проросійською кандидаткою у комісари”. Втім, забігаючи наперед, можна сказати, що думка словенської опозиції тут точно не є показовою. Причина – давній конфлікт і навіть ворожнеча з родиною Кос, у корені яких лежить кримінал та корупція з боку лідерів згаданої опозиції.

Утім, варто застерегти і від трагічних висновків щодо номінації.

Словенська комісарка – попри описані вище проблеми – на практиці може виявитися вдалим вибором для України. Джерела свідчать про дружні відносини Кос із президенткою ЄК Урсулою фон дер Ляєн, яка зацікавлена в успішній інтеграції України до ЄС. А у разі, якщо Марта Кос стане на проукраїнську позицію – то її словенське походження може зіграти позитивну для Києва роль.

У цьому тексті ми розповідаємо про людину, яка у разі затвердження на посаді отримає дуже високу роль у питанні інтеграції України з ЄС на наступні п’ять років, а також про те, чого варто від неї чекати.

Від плавання до Єврокомісії

З коротких біографічних довідок 59-річну Марту Кос можна описати як колишню журналістку й комунікаційницю, що має досвід призначення на посаду посла без дипломатичного досвіду, але зрештою була змушена піти з дипломатії у політику та бізнес-консалтинг.

У молоді роки Кос професійно займалася плаванням та вигравала змагання як спортсменка тодішньої Югославії і, згодом, Словенії.

А ще Марта Кос – сестра Драго Коса, відомого міжнародного антикорупційного експерта, що дотичний у тому числі до українських реформ. Цей родинний зв’язок мав та досі має також політичне значення, до чого ми ще повернемося.

Неспортивну кар’єру Марта Кос почала з журналістики. Вона отримала освіту в цій сфері та у 90-х роках працювала спершу у спортивному розділі словенського мовника RTV, потім, переїхавши до Німеччини – на Deutsche Welle, згодом – кореспонденткою у Бонні для RTV.

Наприкінці 1990-х Кос вперше опиняється на держслужбі – вона два роки працює речницею уряду. Потім вона три роки була віцепрезиденткою Палати промисловості та торгівлі Словенії, а далі майже десятиліття займалася консалтингом та бізнес-комунікаціями.

А у 2013 році Марта Кос несподівано стає дипломаткою (точніше, вона тоді була відома за прізвищем Кос-Марко, через попередній шлюб).

Того року у Словенії пішов у відставку правий уряд прем’єра Янеза Янші (ця деталь важлива), до влади у країні приходять лівоцентристи, які номінують її на посаду посла у Німеччині, де вона чотири роки представляє свою країну. У 2017 році у рамках ротації Марту Кос призначають послом Словенії у Швейцарії. Утім, з нової посади вона була змушена піти достроково, у 2020 році, після серії конфліктів. Кос пояснила відставку розбіжностями у поглядах з керівництвом, а також встановленим зовнішнім наглядом за її управлінською роботою – але її критики кажуть, що причиною стали скарги на її ставлення до підлеглих.

Утім, була й інша причина раптового завершення дипломатичної кар’єри. У 2020 році на посаду прем’єра Словенії повернувся вже згаданий Янез Янша. І це – зовсім не збіг.

Триразовий прем’єр країни Янша та нинішня претендентка на посаду єврокомісара з розширення Кос – неприховані противники. Янша навіть в опозиції знаходив час вколоти очільницю посольства в Берліні та Берні, і те саме робили його медіа.

Звідки росте коріння цієї ворожнечі?

Словенські журналісти кажуть, що свого часу Марта Кос відіграла роль у поразці Янші на парламентських виборах 2008 року, коли правий політик уперше втратив посаду прем’єра. Але ще важливіше те, що її брат, згаданий вище антикорупціонер Драго Кос був серед ключових осіб, що проштовхували кримінальні звинувачення проти Янеза Янші та його соратників – так звану “справу “Патрії”.

Саме ця справа у 2013 році призвела до другого падіння уряду Янші (так-так, саме тоді Марту Кос несподівано призначили послом без дипломатичного досвіду) і до ув’язнення експрем’єра, якого суд визнав винним у корупції. Янша, втім, не відбув повний термін – вирок був скасований конституційним судом з процедурних підстав.

Усі ці деталі – навіть ті, які не стосуються Марти Кос напряму, – є дуже важливими, щоб розуміти ситуацію, в якій вона опинилася зараз.

Та повернімося до постдипломатичної кар’єри кандидатки.

Після звільнення з посади посла Кос йде у національну політику і в 2022 році стає віцепрезиденткою соціал-ліберального “Руху свободи” теперішнього прем’єра Словенії Роберта Голоба, працювавши також його радницею з питань зовнішньої політики. Кос навіть висунула свою кандидатуру на президентських виборах, але потім зняла її та пішла з керівництва політсили.

У 2023 році Кос зовсім “побила горщики” з партією і вийшла з її лав на підтримку тодішньої очільниці МВС в уряді Голоба, коли та заявила про неприйнятне втручання у її роботу і пішла у відставку.

Призначення, супроводжуване скандалами

У новинах про переговори щодо майбутнього складу Єврокомісії ім’я Марти Кос виринуло в останній момент, і схоже, що ключову роль тут зіграв “гендерний ультиматум” президентки Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн.

Фон дер Ляєн публічно проголосила мету сформувати гендерно збалансований склад ЄК, але країни проігнорували її прохання: у першому складі, запропонованому державами Євросоюзу, виявилося лише 9 жінок з 27 членів ЄК, включаючи саму президентку. Утім, фон дер Ляєн посилила тиск на деякі країни щоби ті замінили кандидата на кандидатку. Ці зусилля дали певний успіх: дві держави погодилися.

Словенія виявилася однією з них.

Марту Кос запропонували замість початкового Томажа Весела, екскерівника державної аудиторської служби, який зняв кандидатуру після співбесіди з фон дер Ляєн.

І хоча ні для кого не є секретом, що головною причиною стала стать кандидата, офіційно цього не визнають. Весел заявив, що відмовляється від посади через “розбіжності щодо роботи у Комісії” із президенткою, а сама фон дер Ляєн у листі до прем’єра Словенії про відхилення кандидатури, який згодом опинився у публічному доступі, називала причиною те, що Веселу “бракує відповідного досвіду”, щоб співпрацювати з Європарламентом і Радою ЄС.

Ця розбіжність версій стала додатковим приводом для атак на цю номінацію від представників словенської опозиції.

Утім, треба зазначити що кандидатура Марти Кос не з’явилася нізвідки.

У ЗМІ згадують, що ще перед євровиборами прем’єр Голоб пропонував їй бути першим номером у списку політсили з перспективою стати кандидаткою у єврокомісари. Тоді вона відмовилася, але тепер погодилася. Старий конфлікт з Робертом Голобом, схоже, остаточно залагоджено.

Фон дер Ляєн, схоже, також розраховувала саме на цю заміну. Тому саме через Словенію вона на тиждень відклала оголошення складу Єврокомісії, а коли отримала попередню згоду – одразу оголосила про розподіл посад, не чекаючи навіть, поки Любляна завершить офіційну процедуру затвердження кандидатки.

Між тим у столиці Словенії заміна кандидатури єврокомісара спричинила справжній політичний шторм.

Янез Янша звинувачує владу у надмірно довгому зволіканні з кандидатурою, у неправдивих поясненнях, у тому, що Любляна піддалася тиску Брюсселя. І, звісно ж опозиція накинулася з критикою на Марту Кос – що зовсім не дивно, зважаючи на її давню та персональну ворожнечу з Яншею.

Проросійська чи ні?

Ключові підстави для критики Марти Кос – сумніви щодо її ставлення до Росії, України, а також чутки про її співпрацю з югославською спецслужбою.

Повноваження комісарки у разі її затвердження мають особливу вагу.

“Вона працюватиме над підтримкою України і продовженням роботи з відбудови, а також підтримуватиме країни-кандидатки, щоб готувати їх до вступу”, – сказала фон дер Ляєн, оголошуючи про номінацію комісарки з розширення.

“Портфель з розширення – це доказ, що Словенію цінують і поважають… Нам доручили велику відповідальність. Отримавши портфель з розширення, Словенія отримала з ним ключ до стабільності та миру не лише на Західних Балканах, а й у Східній Європі. До нього входить і відбудова України. Я пишаюся Словенією”, – відреагував прем’єр Роберт Голоб.

Але чи може Марта Кос працювати на будь-якій посаді, дотичній до України?

Політичні опоненти прем’єра Голоба наполягають, що ні.

Вони миттєво підняли з архівів інтерв’ю Кос за квітень 2022 року, зміст якого може неприємно здивувати.

У ньому нинішня кандидатка у комісари, на той час – представниця опозиції, коментує спільний візит до Києва словенського прем’єра Янеза Янші разом з прем’єрами Польщі та Чехії. Вони стали першими західними топпосадовцями, що прибули до Києва після початку повномасштабної війни. А їхній візит, що відбувся 15 березня 2022 року, був дійсно сміливим кроком підтримки, адже тоді російські війська ще стояли під Києвом.

Марта Кос в інтерв’ю погодилася, що це “сміливий жест, але є і дилеми”, і серед таких вказала… давню дружбу Словенії з Росією!

Не заперечуючи того, що Росія є агресором і порушує міжнародне право та атакує цивільні об’єкти, через що однозначно заслуговує на осуд – Марта Кос водночас зазначила, що хоче зберегти гарні відносини Словенії з Росією.

“Деякими діями влади Словенія сама собі закриває двері. Одна з таких – відкликання згоди на почесного консула Росії у Словенії. Є словенські громадяни, які стали почесними консулами, тому що зробили щось добре для словенсько-російських відносин у минулому. У наших інтересах – колись мати нормальні відносини з Росією, і почесні консули можуть допомогти у цьому… Підкреслю ще раз – Росію потрібно максимально критикувати, але ми не маємо замикати двері. Зовнішня політика – це про роботу у своїх національних інтересах. Словенія завжди мала гарні відносини з Росією, але за уряду Янеза Янші стався розворот до США і дистанціювання від Росії”, – сказала тоді Марта Кос.

Її запитали також, чи Україна має стати членом НАТО. Вона відповіла розмито, але дуже скептично щодо такої можливості, пояснивши, що Росія заблокувала вступ України до НАТО так само, як раніше вчинила з Грузією, розв’язавши війну проти неї у 2008 році.

“Таким чином Путін зробив Грузію нестабільною країною, і цей конфлікт створив ситуацію “ви не можете стати членом НАТО, поки це не вирішено”. А тепер Путін застосував подібну тактику в Україні. Тепер для України неможливо стати членом НАТО. І це зрозуміло і для України”, – відповіла Кос (нагадаємо, розмова відбувалася в кінці березня 2022 року).

Утім, ставити ярлик “проросійської” на Марту Кос – несправедливо.

У пізніших заявах, навіть влітку 2022 року, у статусі кандидатки у президенти, Кос чітко висловлювалася на підтримку України.

“Ми маємо допомагати Україні, навіть військовою допомогою”, – заявляла Кос. Вона зауважила, що для миру “потрібні дипломатичні рішення”, але не можна погоджуватися на “мир за будь-яку ціну” чи замороження, тому що це означало би перемогу агресора.

Також Кос підтримала позицію, висловлену у відкритому листі до прем’єра низки словенських експосадовців і громадських діячів, де вони закликають надавати Україні максимальну підтримку.

“Це правильно і легітимно. Кожна жертва агресії має право на самозахист, і це стосується і особистості, і держави… Україна бореться у тому числі за фундаментальні принципи миру і безпековий порядок у Європі, що встановився після холодної війни”, – коментувала вона.

Проте ці пізніші заяви Марти Кос зараз лишаються без уваги, натомість їй активно пригадують перше інтерв’ю зі словами про прагнення “зберегти добрі стосунки” з Росією.

Ще одна підстава для публічної критики Кос – звинувачення щодо її нібито співпраці з UDBA, тобто КДБ Югославії.

“Колишня людина КДБ Югославії і резидентка Швейцарії Марта Кос буде мати портфель з розширення у наступній Єврокомісії?” – обурено відреагував експрем’єр Янез Янша, додавши, що це погано для ЄС і “добре для Путіна”.

Звинувачення щодо UDBA – ще один давній закид критиків на адресу Марти Кос, якому, втім, бракує документальних підтверджень. Сама вона багато разів категорично відкидала ці звинувачення. “Вперше про це заговорили, коли я висунула свою кандидатуру на президентських виборах у Словенії 2022 року, щоб дискредитувати мене. Перед тим як стати послом у Німеччині і Швейцарії, я пройшла перевірку служб безпеки в обох країнах і без жодних проблем отримала агреман. Якби я якось могла зашкодити інтересам Словенії, я не могла би працювати в уряді і бути послом”, – відреагувала Кос.

Лобі Урсули фон дер Ляєн

Як вже йшлося вище, спершу планувалося, що портфель розширення і відновлення України отримає латвієць Валдіс Домбровскіс; утім, цього не сталося. Однією з перепон для цього стала надто висока концентрація зовнішньополітичних повноважень у представників держав Балтії: експрем’єрка Естонії Кая Каллас очолить зовнішньополітичну службу ЄС, литовець Андрюс Кубілюс має стати комісаром з питань оборони та космосу.

Віддавати розширення Латвії – було би забагато.

Крім того, фон дер Ляєн були потрібні стимули для того, щоби переконати окремі країни висунути саме жінку як кандидатку у ЄК. Впливовий портфель є саме таким стимулом.

Але є ще одна причина, завдяки якій Марта Кос може отримати ці повноваження.

Джерела “ЄвроПравди” свідчать, що Кос і фон дер Ляєн – добре знайомі і мають дружні відносини ще від часів, коли словенка очолювала посольство у Берліні, а нинішня президентка ЄК тоді очолювала Міноборони Німеччини.

Мовляв, Урсула фон дер Ляєн впевнена у тому, що Марта Кос буде на її боці у питанні України. І саме тому вона притримала український портфель для неї.

Якщо це дійсно так – це добра новина для нас.

Адже Урсула фон дер Ляєн є однією з ключових прибічників нашої держави у брюссельській політичній тусовці.

А ще це вплине на подальші події.

Річ у тім, що зараз Марта Кос є лише кандидаткою у комісари, і вона має бути затверджена у Європарламенті – а там вже лунає жорстка критика на її адресу. Передусім від однопартійців Янеза Янші.

Очільниця делегації Словенії у Європейській народній партії (ЄНП), представниця партії Янші Романа Томч назвала кандидатуру Кос “абсолютно неприйнятною” і повторила чутки про зв’язки з UDBA. “Ви собі можете уявити, щоб, наприклад, Німеччина номінувала кандидата, про якого відомо, що він у минулому мав зв’язки зі Штазі?” – заявила Томч у коментарі Euronews.

ЄНП – головна політична сила в Європарламенті, тож критика звідти – це серйозно.

Однак зважаючи на те, що Урсула фон дер Ляєн також представляє ЄНП, її слово на захист словенської кандидатки може бути впливовішим.

Автори: Марія Ємець, Сергій Сидоренко,

“Європейська правда”

Source: Європейська правда

“9 серпня 2008 року… Чоботи осетинських братів на спині Георгія. Вибач, Георгію”, – такий пост із відповідною світлиною розмістила Мака Чіквіладзе, вдова національного героя Грузії (кавалера найвищої державної нагороди) Георгія Анцухелідзе.

Під час російсько-грузинської війни 2008 року сержант Анцухелідзе потрапив у полон, а як стало згодом відомо – загинув від тортур південноосетинських колаборантів РФ.

Цей пост – одна з найбільш гострих, проте далеко не єдина реакція грузинського суспільства на останню ініціативу керівної партії “Грузинська мрія” та її почесного лідера Бідзіни Іванішвілі.

14 вересня, виступаючи на передвиборчому мітингу у Горі, Іванішвілі заявив про необхідність вибачитися “перед осетинськими братами” за розв’язання війни 2008 року.

Ця заява повністю відповідає риториці Кремля.

Нагадаємо, Росія повністю покладає відповідальність за початок війни на Грузію, передусім на її тодішнього президента Міхеїла Саакашвілі.

Проте навіть критикуючи Саакашвілі, чинна влада Грузії досі не перетинала цю червону лінію.

Показово, що ця заява пролунала напередодні парламентських виборів, які, як вважають, стануть вирішальними для визначення подальшого зовнішнього курсу Грузії.

Ще до виборів партія влади поступається за рівнем підтримки опозиції. Та це не заважає владі робити заяви, які є неприйнятними для чіткої більшості грузинського суспільства.

Який вплив ця заява матиме на результати голосування? І чому це важливо для України не меншою мірою, аніж для самої Грузії? На ці питання ми відповіли у короткому відео.

А тих, хто хоче детальніше розібратися у нюансах грузинського протистояння, запрошуємо прочитати статтю.

Сенсація у Горі

“Щойно закінчаться вибори 26 жовтня, коли будуть засуджені призвідники війни, коли абсолютно всі винні у руйнуванні грузино-осетинського братерства та співіснування отримають найсуворішу юридичну відповідь, ми обов’язково знайдемо в собі сили вибачитися за те, що відповідно до отриманого завдання зрадницький “Єдиний національний рух” у 2008 році огорнув у полум’я наших осетинських сестер та братів”, – заявив 14 вересня на мітингу в Горі Бідзіна Іванішвілі.

Почесний президент “Грузинської мрії” та найвпливовіший політик країни також озвучив впевненість у тому, що після такого вибачення з грузинського боку “братовбивче протистояння, яке вороги Грузії розв’язали для наших народів, закінчиться саме історичним взаємним прощенням та щирим примиренням”.

Показовим є навіть вибір місця для оголошення заяви – 2008 року Горі було окуповане російськими військами. А на додачу в Горі та його околицях живе чимало біженців, що були змушені покинути свої домівки через загрози від осетинських сепаратистів.

Скандальність цієї заяви очевидна, та чи була вона очікуваною? І так, і ні.

“Так” – тому що у “Грузинській мрії” ще раніше причиною війни назвали дії Міхеїла Саакашвілі.

“Велика частина грузинського суспільства справедливо сумнівається в адекватності Саакашвілі. Однак фактом є те, що авантюрні дії Саакашвілі в серпні 2008 року були не результатом його психічної неврівноваженості, а результатом зради, замовленої ззовні й добре спланованої”, – йдеться, зокрема, у заяві партії, оприлюдненої з місяць тому, в контексті чергових роковин тієї війни.

Ще один “червоний прапорець” – цього року грузинська влада відзначала початок війни 2008 року не 7-го, а 8 серпня. Різниця в один день має принципове значення – 7 серпня почалося введення російських військ на територію Південної Осетії, тобто на суверенну територію Грузії. А вже 8 серпня, реагуючи на це, грузинські війська розпочали бойові дії.

Досі, багато років поспіль, Тбілісі переконував світ, що війна 2008 року почалася саме 7 серпня і її розпочала РФ.

Відмова нинішньої влади від цієї практики стала важливим кроком до переходу до російського бачення подій 2008 року.

Проте досі, навіть звинувачуючи Саакашвілі, нинішня влада Грузії ніколи не плутала, хто у цій війні був агресором, а хто жертвою. І точно не закликала жертву вибачатися перед агресором (чи його колаборантами).

“Такі заяви завдають шкоди, насамперед замовчуванням ролі Росії, адже грузино-осетинський конфлікт тлів з початку 1990-х років, і втручання північного сусіда було очевидним. Але Іванішвілі повертає справу так, що в цьому винен Захід, а Росія ні до чого. Тому розглядати такі обіцянки варто винятково у негативному ключі – вони готові знищити державність Грузії задля збереження своєї напівфеодальної влади”, – так для видання “Эхо Кавказа” цю заяву коментує колишній грузинський міністр з питань примирення та громадянського рівноправ’я Паата Закареїшвілі.

Він припускає, що спроби зняти відповідальність з РФ призведуть до того, що незабаром десь із Зугдіді (місто біля лінії розмежування з окупованою РФ Абхазією) “аналогічні вибачення пролунають і перед абхазами”.

“Плювок у душу” без відповіді

“Грузія поводиться незвично адекватно. Начебто вийшла з багаторічного запою чи психозу. В цілому гаряче вітаємо!” – коментує заяву Іванішвілі російська топпропагандистка Маргарита Симоньян.

Варто зазначити, що на відміну від пропагандистів, російські посадовці оминають увагою зміну курсу Тбілісі (про причини цього поговоримо потім).

Зберігають мовчання й осетинські сепаратисти. Наразі на цю заяву відреагувало лише “МЗС Абхазії”, де висловили сподівання, що ця заява буде підкріплена “реальними кроками до примирення, заснованими на переоцінці помилок минулого та вибаченні перед народами Південної Осетії та Абхазії, відмовою від методів політичного та економічного тиску та підписанням мирного договору”.

Натомість пропозиція Іванішвілі викликала очікувано гостру реакцію і в опозиції Грузії, і в суспільстві.

“Цією заявою “Грузинська мрія” служить лише інтересам Росії, підриває політику невизнання окупованих територій та завдає шкоди національним інтересам Грузії”, – йдеться у заяві “Єдиного національного руху” (партії Саакашвілі).

“Сьогодні Бідзіна Іванішвілі заявив, що Грузія винна у війні 2008 року і що Грузія напала на осетинський народ. При цьому він прирівняв грузинських воїнів до терористів та звинуватив у геноциді осетин!” – сказано у заяві молодіжного руху “Дафіоні”, який став організатором акції протесту під парламентом Грузії 15 вересня.

Також у заяві “Дафіоні” пропозиція Іванішвілі названа “плювком у душу” та “образою Грузії та її героїв”.

Втім, варто зазначити, що на згадану акцію прийшли лише кілька тисяч осіб – явно небагато як для питання, яке обурює більшу частину суспільства.

Пояснень цій інерції може бути декілька. Як те, що грузинське суспільство вже “перегоріло” цим питанням і не хоче оглядатися на минуле (версія, яка влаштувала би грузинську владу).

Так і те, що в умовах наближення виборів активність сконцентрована на політичних мітингах і громадяни просто не хочуть “дробити” протест.

Яка з цих версій ближча до істини – побачимо вже трохи більше ніж за місяць.

Гра в інтересах Кремля

Попри відсутність масштабних протестів, піднята Бідзіною Іванішвілі тема однозначно не може зустріти позитивних відгуків у грузинському суспільстві.

Тож навіщо тоді її підняли? Наразі можна назвати щонайменше кілька пояснень.

Перш за все, тема можливої реінтеграції Грузії – одна з ключових у виборчій кампанії “Грузинської мрії”. Зокрема, нещодавно партія оприлюднила заяву, в якій пояснювала, навіщо їм потрібна у новому парламенті саме конституційна більшість. Одна з причин – можливість “відновлення територіальної цілісності Грузії мирним шляхом”. Зазначається, що “події навколо Грузії розвиваються дуже динамічно”, а тому “будь-якої миті” треба бути готовими до можливості відновити територіальну цілісність.

Варто уточнити: про можливе повернення окупованих земель у грузинській владі говорять більше натяками, в першу чергу – щоб не спровокувати РФ вкотре спростувати реалістичність таких планів.

Один з ключових аргументів на користь того, що така реінтеграція можлива і РФ дасть на це згоду, полягає у чутках про наявність великої комплексної домовленості влади Грузії з Москвою. Мовляв, коли грузинська влада пішла на фактичний розрив із Заходом з ухваленням “російського” закону про агентів іноземного впливу, то, напевно ж, розраховувала на кроки назустріч.

На тлі таких очікувань заява про вибачення однозначно сприймається у грузинському суспільстві як підготовка до об’єднання, а отже, грає на користь головного меседжа грузинської влади.

Крім того, не виключено, що такими заявами Іванішвілі “тестує” реакцію грузинського суспільства, перевіряючи межу його готовності на компроміси з РФ.

І нарешті,

заява могла бути зроблена на вимогу РФ, де хочуть ще до виборів прив’язати до себе грузинську владу.

З високою ймовірністю можна стверджувати, що заява Іванішвілі лише погіршить виборчі позиції “Грузинської мрії”. І це в ситуації, коли її рейтинги і так сильно впали і вперше за 12 років незалежні соціологи фіксують перевагу об’єднаної опозиції.

За таких умов виграти вибори без масових порушень “Грузинська мрія” просто не здатна. Точніше (адже масові порушення фіксувалися й на попередніх виборах), цього разу можна очікувати навіть тотальної фальсифікації результатів волевиявлення.

І це цілком влаштовує Кремль – не визнані західним світом вибори остаточно покладуть край євроінтеграції Грузії і зроблять орієнтацію на РФ безальтернативною.

“Приклад” для України

Нарешті, ключове питання: яке значення ці заяви щодо російсько-грузинської війни 2008 року мають для сьогоднішньої України?

На жаль, безпосереднє.

Існує багато причин, для чого Кремлю потрібно відновити свій вплив на Грузію. Проте головна, чи принаймні одна з головних – те, що розворот Грузії потрібен для тиску на західних партнерів України.\\
16 років тому Росія здійснила акт агресії проти суверенної держави і досі лишає окупованими близько 20% її території. Проте зараз грузинська влада не просто хоче відновити добрі відносини з РФ, але й готова заради цього забути, хто є агресором у тій війні.

Тобто – будувати ці відносини не на правді, а на російській пропаганді.

Це зближення є сигналом для багатьох західних популістів, зокрема для Дональда Трампа. Мовляв, якщо за 16 років після завершення війни Грузія знову хоче дружити з РФ, то чи не означає це, що щось подібне може статися і з Україною?

Тим більше, на це постійно натякає Владімір Путін у своїх меседжах для західної аудиторії.

Звичайно, для українців таке порівняння є абсурдним. Зокрема й через безпрецедентну кількість воєнних злочинів, вчинених росіянами в Україні.

Проте політики-популісти завжди любили прості порівняння, не обтяжуючи себе деталями.

А тому ті, хто шукає аргументи для припинення підтримки України, з радістю скористаються грузинським прецедентом.

Звичайно, якщо в Іванішвілі вийде реалізувати свій план, добившись для своєї партії (а головне – для себе) ще чотирьох років абсолютної влади.

Автор: Юрій Панченко,

редактор “Європейської правди”

Source: Європейська правда

До вступу в ЄС Україна має вирішити проблемні історичні питання з Польщею – таку заяву нещодавно зробив прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск.

Варшава активізувала тиск на Київ, вимагаючи насамперед скасування мораторію на пошуково-ексгумаційні роботи на Волині. Та чи буде скасування цього мораторію достатньо для зняття Польщею всіх “історичних” претензій до України?

Свого часу лідер польської партії “Право і справедливість” Ярослав Качинський заявив, що “з Бандерою Україна в ЄС не увійде”.

Як бачимо, попри те, що у Польщі змінилася влада, претензії до Києва часто залишаються без змін.

То чи “увійде Україна в ЄС із Бандерою”? Чи Польща натомість почне виконувати свої погрози, блокуючи наш шлях до Євросоюзу?

Раніше гостем “ЄвроПравди” був народний депутат та колишній голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. З ним ми поспілкувалися про причини нинішньої суперечки з Польщею та шляхи її вирішення.

Тепер варто дізнатися про польський погляд на цю проблему.

Тому ми запросили заступника директора Центру діалогу імені Юліуша Мерошевського Лукаша Адамського.

Радимо подивитися повний запис розмови у студії “Європейської правди”. А тим, хто надає перевагу читанню, пропонуємо ключові тези заяв польського історика.

З чого виникла проблема

Заява польського прем’єра – це продовження позиції попереднього уряду “Права і справедливості”. Вони також порушували питання врегулювання історичних суперечок.

Проте ми всі розуміємо, а головне – це розуміють і польські політики, що національна пам’ять не може бути однаковою у поляків і українців.

Тому в першу чергу претензії з польського боку стосуються лише одного питання – запровадженого Україною мораторію на пошукові та ексгумаційні роботи.

Тобто це питання, хоч і пов’язане з історією, не має стосунку до інтерпретації історії.

Натомість воно стало конкретною проблемою для польсько-українських відносин.

Проблема полягає в тому, що кількадесят тисяч цивільних громадян, перш за все це були поляки, але там було теж трохи чехів і українців, не можуть бути належним чином поховані в Україні.

І саме про це говорив прем’єр Туск.

Мабуть, треба нагадати, що ця проблема виникла через масову руйнацію і польських пам’ятників в Україні, й українських пам’ятників у Польщі у 2015-2017 роках. У Польщі руйнували найчастіше символічні пам’ятники, які були поставлені у 1990-х роках, найчастіше – без дозволів, на могилах членів Української повстанської армії (УПА).

І як відповідь на ці нищення і на дуже поспішне розслідування тих злочинів Україна ввела так звані мораторії на проведення пошукових робіт та ексгумацій тіл тих поляків, які були вбиті у 1943-45 роках бійцями УПА. Треба провести спочатку ці пошуки.

І з того часу ця проблема існує в наших відносинах. І хоча у 2019 році президенти Зеленський та Дуда нібито досягли компромісу, проблема нікуди не поділася.

І тому в польському суспільстві існує консенсус, що треба тиснути на Україну, щоб нарешті отримати дозвіл на пошукові роботи та ексгумації, а зрештою створити цвинтарі жертв Волинського злочину.

Чому Польща не робить перший крок

Позиція України відома: нам кажуть, що оскільки українські пам’ятники в Польщі були зруйновані, їх треба відновити. Принаймні ті, які були поставлені легально, їх там буквально було декілька.

Один із них розміщений на горі Монастир за декілька кілометрів від кордону. Там, на безлюдді, знаходиться могила солдатів Української повстанської армії, які загинули в боях з НКВС.

Ця могила спочатку була зруйнована, потім її відновили, але проблема полягала в тому, що її відновили без переліку осіб, які там поховані. Формально – нібито цей перелік не має підтверджень і треба зробити якісь додаткові дослідження. Тобто могильний пам’ятник існує, але він не точно такий, як був раніше. І це в Україні вважають причиною того, чому не можна відновити ексгумації.

І ми маємо справу з тим, що, з одного боку, йдеться про дозвіл на поховання людей, чиї кістки валяються десь там. А з іншого боку – маємо суперечку про те, який вигляд має мати могила, яка існує.

Тобто в Польщі ніхто, звісно, не забороняє ексгумації, не забороняє поховань. Адже це базове право, чи не так? Це викликає величезне обурення польської громадської думки, а разом – і польських політиків, які дослухаються до цієї думки.

І це спонукає політиків перейти до стратегії прямого тиску на Україну.

Тому питання з цими ексгумаціями треба вирішувати, бо інакше ця справа завжди буде політизованою в Польщі. І завжди буде інструментом активізації антиукраїнського електорату.

Чому Польща не може виконати своїх обіцянок, зокрема щодо пам’ятника на горі Монастир? Це радше питання до Польського інституту національної пам’яті, який стверджував, що щодо цієї могили є певні сумніви і потрібно провести якісь додаткові дослідження в архівах.

Особисто мене ці аргументи не дуже переконують. Якщо навіть ми маємо якісь сумніви, то давайте спочатку відбудуємо, а потім будемо шукати відповіді на всі питання.

Проте Польща не хоче першою робити крок назустріч, найімовірніше, оскільки не має довіри до обіцянок української влади.

Багато хто в Польщі вважає, що вимоги України – це просто якийсь привід, щоб не проводити ексгумації. Бо, мовляв, тоді доведеться будувати цвинтарі волинським жертвам, а це буде іміджевий удар по Українській повстанській армії. Адже якщо будуть цвинтарі жертв, то значить, що є і вбивці.
А ще немає довіри, бо вважається, що не можна ставити на один рівень спір про зміст надпису на якійсь могилі і питання, чи взагалі можна ховати людей, чи ні.

А загалом я б сказав, що польські політики хочуть вступу Україну до Європейського Союзу. Я спілкуюся з різними політиками і можу це стверджувати. Польські політики розуміють польські стратегічні інтереси, а тому вони хочуть членства України в ЄС.

Але вони бояться одного: якщо Україна навіть у такій складній ситуації не готова зробити якийсь жест у питаннях історії щодо Польщі, то що буде пізніше?

Хто в Польщі не хоче компромісу з Україною

Не хочу бути речником Польського інституту національної пам’яті, проте варто уточнити: це величезна структура, яка об’єднує функцію як дослідницького інституту, так і прокуратури, яка розслідує злочини комуністичної та нацистської влади. А на додачу – займається просвітницькою діяльністю.

І звісно, в такій великій структурі є осередки істориків-націоналістів, які вважають, що об’єктивна правда існує. І що це саме польська правда.

Думаю, що не буде секретом, що і в Україні є такі історики.

Я не хочу робити симетрію, але скажу одну річ: ми маємо і в Польщі, і в Україні істориків, які часто більш зацікавлені у тому, щоб довести свою правду, замість того, щоб просто подумати над критеріями оцінок, які повинні бути універсальні і які мусять ґрунтуватися на міжнародному праві, на правах людини, і оцінювати події згідно з цими критеріями, а не згідно з національними міфами.

Отже, в такому випадку ми маємо проблеми і у відносинах між державами.

Натомість в Україні мені часто доводиться чути міф, що порозумінню між країнами заважає середовище “кресов’яків” – тобто нащадків тих людей, які пережили Волинський злочин.

Я не погоджуюся з такою думкою, оскільки, по-перше, не варто переоцінювати цього лобі. Це не так багато людей.

По-друге, навіть серед найбільш дружніх до України польських політиків є велике нерозуміння дій вашої країни щодо ексгумацій.

Існує переконання, що кістки людей не можуть бути елементом політичного торгу. Типу того: ми вам ексгумацію, а ви нам якусь таблицю. Або – ми вам ексгумацію, а ви нам дайте якесь полегшення при перетині кордонів.

Така логіка викликає негативні емоції людей, які не мають жодних родинних зв’язків з Волинню чи з Галичиною, які не апелюють до цього електорату і які в інших питаннях є дуже проукраїнськими.

Чи увійде Україна до ЄС “із Бандерою”

При всій моїй негативній оцінці ролі Степана Бандери я вважаю, що він не є головною проблемою для польсько-українських відносин.

Більшою проблемою є Роман Шухевич, який давав злочинні накази (це твердження не поділяє більшість українських істориків. – Ред.), але не Бандера. І якби в українсько-польських відносинах була добра атмосфера, то було б можливо пояснити полякам, що Бандера є символом боротьби за незалежність і опору Радянському Союзу.

З Шухевичем складніша справа, але водночас Шухевич не є таким популярним в Україні.

Натомість, я повторююся, польські політики розуміють, що Україна повинна бути і в НАТО, і в ЄС. І я вважаю, що вони розуміють, що питання національної пам’яті потребує діалогу, але це не може блокувати безпекові питання.

Але питання ексгумацій викликає такі емоції, що часто ускладнює раціональну оцінку мотивації України.

Як наслідок, польські політики будуть під тиском досить значної частини польських громадян, які вимагатимуть не так того, щоб Україна зробила якусь дегероїзацію УПА, але радше щоб вона показувала більш виважений образ діяльності цієї формації і взагалі польсько-українських відносин.

Це може продаватися як, скажімо, відповідність української політики пам’яті європейському консенсусу з приводу безумовного засудження тоталітарних формацій і тих, які відповідають за масові злочини проти мирного населення.

А який буде масштаб того тиску, залежить від загального розвитку польсько-українських відносин.

Якщо вони будуть напружені, будуть якісь необачні заяви, то цей тиск може бути більший.

Але якщо, скажімо, відносини в інших сферах, а також особисті відносини між польськими і українськими політичними елітами будуть добрі, то мені здається, що після вирішення питання ексгумацій в Польщі буде консенсус, що спір про оцінку Степана Бандери, хоч і важливий, але не може бути інструментом тиску на Україну в питаннях європейської інтеграції.

Та чи буде так – це теж залежить від загального стану польсько-українських відносин.

Тези Лукаша Адамського записав Юрій Панченко,
редактор “Європейської правди”

Source: Європейська правда

На мітингу у Вісконсині, що відбувся минулими вихідними, Дональд Трамп чи то всерйоз, чи то жартома розповів, як образився на Владіміра Путіна. Ще б пак – той пару днів тому сказав, що бажає успіху на президентських виборах у США його конкурентці Камалі Гарріс.

Міркування про серйозність слів Путіна, не кажучи вже про їхній вплив на реальний перебіг президентської кампанії у США – це лише гаяння часу.

Але того ж дня, коли господар Кремля спробував показати подобу почуття гумору, Дональд Трамп сказав дещо, що в теорії мало б змусити Путіна змінити свої вподобання.

Хоча заява не отримала належної уваги у ЗМІ, але кампанія тієї-таки Гарріс опублікувала відео виступу свого конкурента з підписом: “Трамп натякає, що зніме санкції з Росії та Ірану, якщо переможе”. На момент написання цього тексту ролик набрав понад два мільйони переглядів. У всякому разі, його помітила роспропаганда.

“ЄвроПравда” розповідає, про що йдеться.

Зняти не можна залишити

Про санкції Трамп вирішив поговорити під час заходу Економічного клубу Нью-Йорка – неурядової організації, яка понад століття займається вивченням економічної політики США.

Власне, саме економічній програмі й був присвячений виступ кандидата-республіканця. І все ж там знайшлося місце побіжній згадці про повномасштабне вторгнення Росії в Україну, через яке “ми ближче до Третьої світової, ніж будь-коли в нашому житті”. Звісно ж, за Трампового президентства “цього б ніколи не сталося”.

Уже після промови в експрезидента спитали, що він робитиме з нинішніми санкціями проти Росії, якщо повернеться до Білого дому. Відповідь вийшла традиційно розлогою.

Трамп одразу ж почав із того, що (на його думку) у санкцій є одна проблема – вони “вбивають долар”. Іншими словами, підсанкційні країни починають використовувати недоларові методи розрахунків і цим, на думку Трампа, шкодять американській валюті.

“Якщо ми втратимо долар як світову валюту, я думаю, що це буде еквівалентно програшу у війні. Це перетворило б нас на країну третього світу, а ми не можемо цього допустити.

Тому я дуже потужно використовую санкції проти країн, які на це заслуговують, а потім я їх знімаю”,

пояснив він.

“Тому що ми втрачаємо Іран, втрачаємо Росію, Китай намагається зробити свою валюту панівною, ви це знаєте, як ніхто інший… Ми втрачаємо так багато країн, тому що з усіма цими країнами існує стільки конфліктів, що ми їх втратимо, а ми не можемо їх втратити. Тому я хочу використовувати санкції якомога менше”, – додав Трамп.

Але на цій фразі – яка сама по собі звучить досить суперечливо – кандидат у президенти від республіканців не зупинився. Адже далі він заговорив про те, що вважає альтернативою санкціям.

“Тарифи, на додаток до грошей, які ми отримаємо, і які будуть більшими, ніж ви коли-небудь бачили в цій країні, дають вам величезну політичну владу для чогось подібного… Я зупинив війни, погрожуючи (митними) тарифами. Я зупинив війни з двома країнами, які мали велике значення. Багато людей було б вбито”, – заявив Трамп.

А щоб підкреслити, що він мав на увазі, наприкінці Трамп наголосив:

“Санкції треба використовувати дуже розсудливо, і тоді можна перемогти. Насправді ж у нас є речі набагато потужніші, ніж санкції. У нас є торгівля. Але ми не можемо втратити наш доларовий стандарт. Це дуже важливо”.

Отже, варто підсумувати: Трамп у виступі говорив, що сумнівається в ефективності санкцій з однієї конкретної причини: вони підривають статус долара як світової валюти. Експрезидент згадував як приклади неефективного (на його думку) застосування санкцій Іран, Росію та Китай.

Крім того, він вважає, що більшого впливу можна досягти не санкціями, а митними тарифами – хоча й підкреслює, що застосовував їх як засіб запобігання конфліктам і війнам.

Але чи справді Трамп говорив про скасування санкцій проти Росії?

Потрібно дуже креативно витлумачити його слова, аби дійти такого висновку. Щонайменше тому, що про “скасування” санкцій експрезидент говорив аж один раз – у контексті гіпотетичної ситуації, після того як він запроваджує “потужні” обмежувальні заходи.

І все ж речник кампанії Гарріс із питань національної безпеки Морган Фінкельштейн, коментуючи заяву Трампа в Економічному клубі Нью-Йорка, заявив про його наміри “в односторонньому порядку скасувати санкції проти Ірану та Росії”.

“Це саме та бездумна зовнішня політика, яку ми тепер очікуємо від Дональда Трампа, який послабить Америку та зробить світ менш безпечним… Якщо Трамп повернеться до влади, то підірве нашу безпеку, відвернеться від наших союзників та призведе до того, що Америка залишиться сама, посилить наших ворогів і знеславить звання верховного головнокомандувача”, – вважає він.

Ефективніше за санкції?

Попри очевидні суперечливі заяви Трампа-президента, не вдається знайти жодного прикладу, коли б за свій перший термін він скасував санкції проти Росії чи Ірану.

Це, певна річ, не виключає того факту, що експрезидент неохоче йшов на запровадження таких заходів – згадати хоча б відомий Закон про протидію суперникам Америки шляхом санкцій (CAATSA), який наприкінці 2017 року ухвалила переважна більшість в обох палатах Конгресу і який Трамп критикував (хоч і підписав, бо конгресмени могли подолати вето).

На тому заході Трамп згадав про санкції і з іншого боку – фактично вихваляючись, як його адміністрація заблокувала будівництво російського газогону “Північний потік-2” (приклад, який він нині дуже часто полюбляє наводити).

“Починаючи з першого дня, Гарріс і Байден відкрили російський газопровід під назвою “Північний потік-2”, про який ніхто ніколи не чув, поки я не втрутився і не сказав: “А що з “Північним потоком-2″?” І ніхто не знав, про що я говорю, – заявив Трамп. – Найбільший трубопровід у світі, російський трубопровід. Але я його закрив. Його закрили. Путін був незадоволений. Ми його перекрили”.

Можливо, якби Трамп таки переміг на попередніх виборах у США, можна було б перевірити на практиці його теорію про “накладання-зняття потужних санкцій”. Хоча у випадку “Північного потоку-2” саме його адміністрація затягнула обмеження до останнього, ухваливши їх аж наприкінці 2019-го, коли це положення Конгрес вписав у законі про оборонні витрати.

Але все це насправді підтверджує сказане Трампом: він не любить санкції, бо не вважає їх ефективними.

І волів би боротися з суперниками через торгівлю й митні тарифи (які один з учасників Економічного клубу прямо охрестив “іншим боком санкцій”).

Власне, саме тому Трампова заява про “скасування санкцій” й не отримала широкого розголосу в американських ЗМІ. Бо насправді він не сказав нічого достеменно нового.

Приміром, ще у травні у великому інтерв’ю Bloomberg Трамп прямо казав: “Що ми робимо за допомогою санкцій – то це відштовхуємо всіх від нас. Тому я не люблю санкції. Мені вони здалися дуже корисними з Іраном (Трамп має на увазі вихід з іранської ядерної угоди 2018 року та відновлення санкцій США проти Тегерану. – Ред.), але я навіть не використовував так багато санкцій стосовно нього”.

Насправді ж навіть аргумент Трампа про загрозу статусу долара не такий новий, ба більше, його поділяє адміністрація Джо Байдена.

Ще минулого року міністерка фінансів Джанет Єллен говорила, що під час запровадження санкцій існує ризик, “що з часом це може підірвати гегемонію долара”, оскільки Китай, Росія та Іран шукатимуть альтернативу доларовим розрахункам.

Варто наголосити: Єллен не заперечила ефективності санкцій, наголосивши, що це “украй важливий інструмент, який ми намагаємось використовувати розсудливо”. Вона просто визнала ризик, на який вказують і деякі інші економісти.

Санкції непозбувні?

Навіть якщо припустити, що Дональд Трамп справді захоче якимось чином скасувати санкції, він буде багато в чому обмежений Конгресом. А там – принаймні поки – переважна більшість законодавців обох палат якраз підтримують подальше посилення обмежень проти Росії.

Ба більше, саме з боку республіканського керівництва Палати представників виходила пропозиція REPO Act, ухваленого у квітні, що надає президенту США інструмент конфіскації суверенних російських активів в американській юрисдикції.

До того ж варто вкотре повернутися до промови Трампа в Економічному клубі Нью-Йорка, де він згадав і про свій “план” завершення війни в Україні.

“Найсумніше у випадку з Росією те, що якби я був президентом, України (війни в Україні. – Ред.) ніколи б не було, тож нам не довелося б говорити про санкції. Але вона сталася. І одна з речей, яку я збираюся зробити… якщо ми переможемо, я вірю, що зможу вирішити цю війну, поки я буду обраним президентом, ще до того, як я вступлю на посаду”, – розповів Трамп.

Він, звісно ж, не вдавався в деталі свого “плану”, але показово, що згадав про нього саме в контексті “нелюбові” до санкцій.

Це може хіба вказувати, що Трамп буде готовий використати санкції як інструмент для переговорів із Росією – хоча й незрозуміло, в якій формі, бо навіть у разі теоретичної перемоги він не отримає одразу повноваження скасовувати обмеження проти Росії.

Та й навіть у такому випадку санкційна “інфраструктура”, яка протистоїть Росії, охоплює не тільки США, а й їхніх європейських союзників. І саме тільки рішення Трампа її водномить не демонтує.

Зрештою, в таку перспективу не вірить навіть заступник голови російської Ради безпеки Дмитрій Медведєв, який у перервах між інспекціями своїх складів встигає коментувати все, на що натрапить його погляд.

“Санкції проти СРСР були все XX століття. Вони повернулися в XXI столітті у безпрецедентному масштабі. Тому для всіх нас – sanctions forever (санкції назавжди. – Ред.). Точніше, до розпаду США під час неминучої нової громадянської війни”, – вважає він.

Автор: Олег Павлюк,

журналіст “Європейської правди”

Source: Європейська правда

І в Польщі, і в Україні добре пам’ятають безпрецедентну підтримку і допомогу для українців з боку офіційної Варшави та польського суспільства у перший рік повномасштабної російської агресії. Та війна затягується, створюючи економічні проблеми не лише для України. А політики, які залежать від своїх виборців, у кожній країні намагаються захистити передусім свою економіку, часто коштом захисту свободи та демократії в регіоні.

Те, що переживає Україна за останні три роки, для пересічного європейця є менш зрозумілим, ніж власні побутові негаразди, на які впливає війна.

У Польщі розуміють, яку загрозу несе Росія, там зацікавлені у перемозі України.

Але не завжди це розуміння йде у парі з вчинками.

А популізм у політиці став нормою.

Останній рік у польсько-українських відносинах був непростим.

Хоч Польща і надалі продовжує підтримувати Україну у війні, яку розпочала Росія, та з 2023 року з’явилось чимало проблем, які продовжують накладати тінь на цю підтримку.

Ембарго на українську сільгосппродукцію, блокада кордону, політичні ультиматуми на історичні теми не сповнюють оптимізмом щодо побудови партнерських стосунків між обома країнами.

“Європейська правда” публікує редагований текст статті, підготовленої порталом для українців у Польщі “Наш вибір”, яка пояснює, що відбувається та чому проблеми у двосторонніх відносинах не зникли зі зміною влади у Польщі.

“Невдячність” українців

Без української перемоги не буде стабільного миру в Європі. Демократія та стабільність у Європі несумісні з інтересами Росії, тож вона не задовольниться Україною. Польща не раз засвідчувала, що розуміє ці прості істини. А 2022 рік, на тлі початку повномасштабної війни, став без перебільшення найкращим роком у польсько-українській співпраці та відносинах.

Утім, з плином часу розуміння головної загрози дещо маргіналізується.

До того ж Україна стримала російську агресію, звільнила північні регіони, далі – Харківщину та частину Херсонщини.

І хоча 2023 рік виявився не простішим за 2022-й (Росія взялася знищувати українські об’єкти енергетичної інфраструктури, поволі просувала лінію фронту, у той час як Україні вкрай бракувало озброєння, а США зволікали зі схваленням фінансування допомоги) – відчуття загрози у частини партнерів було вже не таким гострим.

На цьому тлі почали виникати перші напружені нотки у польсько-українських відносинах.

Першим таким сигналом стали заяви польських експертів та політиків після візиту Володимира Зеленського до Варшави про “невдячність українців за допомогу, яку надали поляки”.

Цю тезу розкручувала крайня права партія “Конфедерація”, відома поширенням проросійських наративів про Україну, і це не було чимось дивним. Але багатьох спершу здивувало, що й представники уряду та партії влади “Право і справедливість” також підхопили цю тезу.

Тоді для багатьох не лише в Україні, а й у самій Польщі було незрозуміло, якою ж мала бути ця “вдячність”. Адже і український президент, урядовці, парламентарі та суспільство постійно висловлювало свою вдячність за польську підтримку. Симпатія до поляків та польської держави в Україні помітно зросла, що підтверджували соціологічні опитування. Верховна Рада ухвалила спеціальний закон про додаткові правові та соціальні гарантії для громадян Польщі в Україні. Для громадян жодної іншої держави такого закону немає.

Також Україна надала дозвіл польським фахівцям на пошукові роботи щодо вбитих УПА у 1945 році поляків, в колишньому селі Пужники на Поділлі. А для польської сторони це має дуже велике значення.

До історичних питань ми ще повернемося через їхню надзвичайну вагу для польського суспільства і політиків, але примітно, що навіть тут крок Києва назустріч не дав очікуваного ефекту.

Навпаки, попереду було загострення історичної кризи.

Блокада кордону на шкоду Польщі й Україні

Те, що у двосторонніх відносинах посилюється криза, для багатьох в Україні стало очевидно після впровадження Польщею ембарго на українську сільськогосподарську продукцію.

Нагадаємо, що з блокуванням росіянами навігації з українських портів постала проблема експорту з України продукції, передусім зерна. У 2022 році Євросоюз підтримав Київ і дозволив експорт зернових через країни ЄС, скасував квоти на безмитну торгівлю та лімітовані дозволи на перевезення для українських транспортних компаній.

Але за рік преференції для України стали викликати дедалі більше обурення польських фермерів та перевізників. Спершу були звинувачення у постачанні до Польщі дешевшого технічного зерна, далі – у маскуванні постачань до Польщі під транзит. І хоча ці твердження не підкріплювались фактами, у польських медіа набули популярності твердження, що українська сільгосппродукція “залила польський ринок”.

Політики також додали оливи в багаття.

Від польських можновладців нерідко лунали заяви, в яких були лиш голослівні звинувачення без фактів та контексту.

Аж тут напруги додала українська влада: на Генасамблеї ООН у США Володимир Зеленський досить недипломатично, хоч і натяками, звинуватив Польщу у “підіграванні Росії”. Ця заява українського президента збурила не лише польський політикум, але й суспільство. Польський прем’єр у відповідь заявив, що польська військова допомога Україні призупиняється, бо Польща вже віддала багато і сама потребує посилення армії.

Варто підкреслити, що 2023 рік у Польщі був роком виборів до парламенту, які керівна партія “ПіС” програла, а переможцем стала коаліція опозиційних партій, які сформували парламентську більшість.

На час виборів напруження досягло чергового піка – у Польщі проходили протести польських перевізників, що вимагали скасувати преференції для українців, а пункти перетину кордону були заблоковані для проїзду вантажівок.

В Україні тоді були поширені сподівання, що зміна влади у Польщі залагодить кризу у відносинах. Однак із виборами проблеми не зникли.

Понад те, нова польська влада фактично виправдовувала злочинне нищення українського майна – незаконне висипання вантажу зернових із вагонів та вантажівок. Це сталося вже згодом, коли за страйком перевізників розпочався страйк фермерів.

Ці страйкарі, змінюючи одне одного, з незначними перервами тримали заблокованим польсько-український кордон аж до березня цього року.

Хто постраждав від цього? Не лише українці.

Українська економіка дійсно втрачала великі надходження через блокаду кордону. Також це негативно позначилось на постачанні в Україну волонтерської допомоги для військових, затримуючи його.

Але статистика польського експорту до України свідчить, що в цей період впав також польський експорт. Від дій польських блокувальників постраждали польські підприємці, продукція яких дійсно таки “залила” український ринок.

Ще одна деталь: під час цього загострення у Польщі говорили лише про “засилля” української продукції, хоча реальність абсолютно заперечувала цю тезу. Але голосів, які з цифрами і фактами пояснювали, що ситуація є іншою, у Польщі було вкрай мало. Політики з нової коаліції також долучилися до тих, хто поширював неправдиві наративи.

До слова, хибні очікування щодо зміни політики зі зміною влади у наших двосторонніх відносинах трапляються не вперше. Достатньо пригадати, як свого часу у Польщі реагували на програш Порошенка і перемогу Зеленського, очікуючи “вирішення історичної суперечки з Україною” – але цього так і не сталося.

“Нове дихання” для історичних суперечок

Історична тематика – одна з найбільш вразливих сторін польсько-українських стосунків.

Минуле вже давно перестало бути темою для фахівців і стало інструментом у руках політиків. 2024 рік приніс загострення і на цьому напрямку.

Діалогу з Україною тут і не шукають: заяви з претензіями та звинуваченнями до України польських політиків та політичні кроки (наприклад, постанова польського Сейму про 81-шу річницю вшанування польських жертв волинських подій) вибудувані абсолютно у руслі диктату та монологу.

У Польщі вважають, що Україна має безапеляційно прийняти польську версію історичних подій, які стосуються обох народів.

А ще польська сторона постійно повторює, що Україна запровадила офіційну заборону проводити ексгумації останків жертв волинських подій. Хоча це маніпуляція – насправді нема заборони на ексгумації.

А от проблема з видачею дозволів на пошукові роботи – є, і вона не нова. Заборона на видачу таких дозволів була запроваджена у 2017 році як відповідь на нищення місць пам’яті українців у Польщі. Щоправда, ще з 2019 року про повну заборону не можна говорити – один з дозволів було надано після домовленостей президентів. Згодом Київ погодився остаточно зняти мораторій, якщо польська сторона повністю відновить могильну таблицю з прізвищами українських вояків на могилі на горі Монастир, яку вандали розбили ще у 2015 році, а потім місцева влада повністю знищила у 2020 році.

У жовтні 2020 року, перед візитом польського президента до України, таблицю відновили, але частково – без прізвищ та напису “Полягли за вільну Україну”. Тоді польська сторона заявляла, що поверне прізвища на могильну плиту тільки після проведення ексгумаційних робіт, які мали б встановити наявність поховання вояків УПА. Словом, тоді проблема лишилася у глухому куті.

Але у 2022 році з’явилися сподівання на її вирішення.

У червні 2022 року український міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко і його тодішній польський колега, міністр культури та національної спадщини Пйотр Глінський підписали спільний Меморандум про співпрацю у сфері національної пам’яті. У меморандумі йдеться про “співробітництво держав у розшуку, ексгумації, похованні, відзначенні, легалізації, реконструкції та правовій охороні місць вшанування та поховань” і зазначається, що його виконання має розпочатись після тримісячного періоду після скасування воєнного стану в Україні (бо багато долучених до цього питання перебувають у лавах ЗСУ).

Також у перший рік повномасштабної війни, навіть під час вшанування жертв подій на Волині часів Другої світової війни (у Польщі їх офіційно вважають “геноцидом польського народу, вчиненого українськими націоналістами”) не було гучних політичних звинувачень у бік України.

Але вже у 2023 році ситуація кардинально змінилася.

Як виявилося, у Польщі багато хто очікував, що Україна погодиться з польським історичним наративом, відмовиться від вшанування УПА та ОУН, офіційно їх засудить, а також повністю зніме будь-які перешкоди у наданні дозволів на пошукові роботи польським організаціям.

Очікування, абсолютно відірвані від українських реалій та розуміння, чим є партнерські відносини.

В Україні також були помилкові очікування – щодо того, що нова урядова коаліція буде менш активна в історичних суперечках з Україною.

Ця помилка походить від нерозуміння, чим є для Польщі тема “Волині” і загалом історична тематика.

І в суспільстві, і в політикумі Польщі утворився консенсус щодо спільного бачення волинських подій часів Другої світової війни, тому Києву варто бути готовим, що будь-яка зміна влади у Польщі не призведе до зміни волинського дискурсу. Він може бути більш або менш голосним – але нікуди не зникне.

Утім, вибори дійсно можуть підсилювати історичний дискурс, що цікавить частину електорату. У 2025 році у Польщі відбудуться президентські вибори, тож слід очікувати на зростання ваги історії в польсько-українських відносинах. При цьому не лише праві та крайні праві партії, а й ліберальні сили використовують історичні теми, борючись за симпатії виборців.

Днями Україна стала свідком цього.

Невдалий вислів українського міністра закордонних справ Дмитра Кулеби, де він вжив фразу “українські території” щодо південно-східних регіонів Польщі, де компактно проживали виселені під час операції “Вісла” українці, спершу викликав у Польщі обурення правої опозиції, а потім до нього долучилися і представники коаліції.

Попри спробу українського МЗС залагодити та виправити слова свого очільника, зараз розкручується спіраль звинувачень та емоційно-агресивних випадів на адресу України, і це не сприяє розв’язанню реальних проблем, які стоять перед державами-сусідами.

Що робити?

Якщо і Польща, і Україна справді хочуть будувати партнерські відносини, в яких диктати та ультиматуми відійдуть на другий план, то кожній зі сторін необхідно почути одна одну.

Партнерські відносини будуються на виконанні обіцянок та повазі. А наразі ми бачимо, що образи і комплекси (з обох сторін, хоч таки частіше вони артикулюються польською стороною) перманентно домінують у наших стосунках.

Україна, стримуючи російські війська, боронить не лише себе, але і Польщу. І йдеться не лише про те, що якщо впаде Україна, то і Польща постане перед такою ж загрозою. Важливо також, що без міцної партнерської співпраці між Польщею та Україною Росія матиме більше шансів на панування у нашому регіоні.

Сильні й самодостатні держави мають вміти, захищаючи власний інтерес, робити це так, аби не послаблювати свою безпеку.

У патовій ситуації, яка складається, обидві сторони повинні знайти сміливість і зробити крок назад у своїх суперечках: Польща має усвідомити, що в історії з Україною вона припускалася злочинних дій, і не боятись про це говорити вголос, так само як і Україна має прийняти факт, що в українській історії українці були не лише жертвами, але й злочинцями. Якщо обидві країни зуміють проявити таку сміливість, то це значно послабить вплив спільного ворога Росії на наші двосторонні відносини.

Історія не має перешкоджати теперішньому і майбутньому. І найважливіше: коли історичні питання потрапляють у політичний дискурс, то часто мова йде не про факти, а про популізм, маніпуляції та бажання сподобатись електоратові.

Тож варто, щоб найболючішими темами продовжували займатися фахівці, бо політики більше підіймають градус ненависті, аніж сприяють вирішенню суперечок. Роблячи крок назад, варто пам’ятати, що не все в історичних дослідженнях вже зроблене фахівцями. Щоправда, через війну Росії проти України багато українських істориків не можуть займатися своєю роботою, адже виконують свій громадянський обов’язок у лавах ЗСУ.

Тож, як бачимо, війна таки є перешкодою для вирішення історичних суперечок. І було б добре, якби у Польщі теж було розуміння цього.

Автор: Ольга Попович,

портал для українців Польщі “Наш вибір”

Source: Європейська правда

Чи є Азербайджан союзником України?

З формальної точки зору відповідь очевидна – так, адже ця країна включена Києвом до переліку своїх стратегічних союзників.

А як воно насправді? Це питання актуалізувалося після державного візиту до Азербайджану російського лідера Владіміра Путіна, що відбувся 19 серпня. Візит, який можна описати в кращих традиціях радянського новоязу – “в теплой и дружественной атмосфере”.

Азербайджанська сторона підкреслює знаковий характер візиту Путіна та його найвищий дипломатичний статус. З точки зору Баку, цим візитом очільник Кремля остаточно визнав нову реальність на Південному Кавказі і засвідчив, що він на боці переможця.

То чи означає це входження Баку в орбіту впливу Кремля? Чи йдеться про спроби всидіти на двох стільцях, зберігаючи добрі відносини і з РФ, і з Україною (а разом із тим – і з Заходом)? Спробуємо розібратися.

Чого боїться і чого прагне Баку

Найбільший резонанс в українському сегменті соціальних мереж викликало повідомлення, що під час візиту оголошено про плани розширення співпраці азербайджанської державної нафтової компанії SOCAR із “Газпромом”.

При цьому в Азербайджані помітили антисокарівську кампанію в українських сегментах соцмереж і гостро на неї прореагували.

Саме тому цей епізод дозволив побачити аргументацію азербайджанської сторони, а також певні межі, які у Баку не готові переступати.

Зокрема, у Баку бояться проєктів з Росією, які не отримають схвалення Єврокомісії і потенційно можуть зашкодити розширенню ринку азербайджанського газу в ЄС. Тому применшують значення ймовірних газових оборудок з “Газпромом”.

Та найбільше у Баку обурюються звинуваченням у фінансуванні війни проти України.

Водночас у Баку солодко посміхаються Путіну і одночасно радіють, що над ними не нависає бригада морської піхоти в Дербенті. Також Баку активно просуває “Серединний коридор”, який передбачає логістичні маршрути, фактично альтернативні до російського напрямку.

А ще – Баку інтенсивно шукає союзників у регіоні і намагаються пришвидшити інтеграційні процеси з країнами Центральної Азії, щоб таким чином збільшити свою участь у світовій торгівлі і транзиті, що потенційно має позитивно вплинути на безпеку країни.

В Азербайджані знають ціну російським спробам представляти себе як і тюркську державу, на тлі відверто колоніального ставлення до тюркської спадщини та ідентичності. Не полишають тут і спроби покращити відносини з Вашингтоном і країнами Європи.

Однак в Азербайджані вважають, що саме слабка Росія є найвигіднішим союзником для їхньої країни.

Така Росія не висуває ніяких додаткових умов щодо дотримання прав людини чи демократичних принципів, гостро потребує взаємодії з кожною союзною державою, готова виконувати свою частину домовленостей, незважаючи на репутаційні втрати – іміджеві втрати від “зради” Вірменії були достатньо помітними.

А ще Росія поки що готова платити високу ціну за нейтральний або проросійський вектор.

З іншого боку, в Баку впевненні, що без Росії успішно завершити військово-дипломатичну операції в Карабасі було неможливо.

Зокрема, зараз Азербайджан використовує РФ для тиску на Вірменію – так само, як вірменська діаспора намагається обмежити економічні та політичні контакти Азербайджану з країнами Європи і США, Баку підриває економічні і політичні інтереси Вірменії в Росії.

Це чимала допомога, тож не дивно, що у Баку готові оплатити цей борг, зокрема символічними кроками, такими як теплий прийом для кремлівського диктатора.

Дрейф Азербайджану

Можна припустити, що в Баку уважно спостерігали, як розвивалися відносини Саудівської Аравії зі Сполученими Штатами після вбивства журналіста Хашоггі.

Тоді слідство виявило, що за злочином стоїть спадковий принц і фактичний керівник королівства. Це спричинило гостру кризу у відносинах Ер-Ріяда і Вашингтона.

Однак, незважаючи на сильний тиск, Мухаммад бін Салман не пішов навіть на символічні поступки США і дочекався повного розвороту американської політики.

В очікуванні нормалізації відносин з США Саудівська Аравія пішла на нормалізацію відносин з Іраном, посилила співпрацю з Китаєм і приймала у себе Путіна. Також Ер-Ріяд не підтримав ідею залити ринок нафтою, щоб збанкрутувати Росію, натомість почав координувати з Москвою стратегію на нафтовому ринку.

Слабкість, яку демонструє Захід на багатьох прикладах, від Саудівської Аравії, Ірану і до Росії, створює відчуття вікна можливостей, а подвійні стандарти викликають щиру образу.

В Баку щиро і справедливо обурюються тим, що їхня законна боротьба за відновлення територіальної цілісності не знаходить підтримки.

А образа на Захід добре лягає на загальне антизахідне медійне поле в країні і в усьому регіоні.

Як наслідок, від азербайджанських експертів усе частіше можна почути про суверенітет і суб’єктність своєї країни. При цьому під суверенітетом розуміється насамперед свобода від впливів країн Заходу на рішення уряду Азербайджану.

Постійно підкреслюється, що Азербайджан буде самостійно визначати, з ким і які відносини підтримувати.

Таку політику в Баку називають багатовекторною, яка єдино можлива для країни в поточних геополітичних умовах.

Азербайджан справді знаходиться в дуже непростій ситуації у вибухонебезпечному регіоні. Наприклад, у Баку цілком серйозно прораховували сценарії у разі початку регіональної війни і ймовірність іранського нападу.

Ці страхи актуалізували чутки, що Іран завдасть удару помсти за вбивство лідера ХАМАС Ісмаїла Ханії по міфічних секретних об’єктах ізраїльських спецслужб в Азербайджані.

Показово, що нещодавній візит секретаря російського радбезу Сергєя Шойгу до Тегерану і Баку частиною азербайджанських експертів подається як спроба Москви не допустити ірано-азербайджанської конфронтації.

Але головне – картина світу, створена азербайджанськими елітами, близька до російської концепції суверенітету.

І це рано чи пізно почне впливати на азербайджанське сприйняття України і російсько-української війни.

Однак зараз симпатії азербайджанців безперечно на боці України, про що не забувають нагадувати коментатори в Баку.

Образа за “невдячність” України

За постійними згадками офіційного Баку про свою суверенність, особливо у порівнянні з Вірменією, також читається гордість і навіть пиха за блискучу військово-дипломатичну перемогу у Карабаській війні.

Тому не випадково звучить теза про те, що зараз Україна більше потребує підтримки Азербайджану, аніж навпаки.

А на додачу в Баку нагадують, що Україна не зробила всього, що могла, для Азербайджану, коли 20% його території було окуповано вірменами.

До того ж треба розуміти, що російські пропагандисти вільно працюють в Азербайджані й також активно працюють над поглибленням непорозуміння між Києвом та Баку.

У цьому контексті не варто дивуватися, що від початку повномасштабної війни підтримка Баку обмежилася переважно риторичним рівнем. І не проявилася навіть у голосуванні на Генасамблеї ООН.

Баку зараз бачить себе регіональним лідером, здатним об’єднувати навколо себе інші країни, геополітичним гравцем з амбіціями і фантазією, як, наприклад, підтримка “поневолених Францією народів”.

Зараз подібна активність не вписується у пріоритети української влади. Але не виключено, що в окремих сферах інтереси Києва та Баку можуть збігатися й приводити до співпраці.

Але в найближчій перспективі “запаморочення від успіхів” може зіграти з Баку злий жарт.

Адже модерацією ситуації на Південному Кавказі займаються Збройні сили України. І геополітичні розрахунки Баку будуть змінюватися залежно від того, де проходитиме лінія фронту в російсько-українській війні.

При цьому виграш України однозначно зміцнить безпеку Азербайджану, адже саме український опір подарував азербайджанському президенту Ільхаму Алієву слабку Росію.

Автор: Сергій Данилов,

заступник директора Центру близькосхідних досліджень

Source: Європейська правда